Цю колонку написав Дмитро Забіяка — український ветеран. Служив у 128-й окремій важкій механізованій бригаді «Дике поле». Учасник освітнього ветеранського проєкту Amnesty International Ukraine «Трайб».
Як це “бути ветераном”?
Особисто для мене ветеран — це людина, яка в скрутні часи виконала свій обов’язок перед країною та людьми поруч. Людина, яка стала на захист ціною свого здоров’я і життя; не втекла, не злякалася, а зробила вибір оберігати своє.
До початку бойових дій я жив у Дніпрі, працював з деревом: робив і ремонтував меблі, будував дерев’яні будинки. А ще я — бандурист, маю музичну освіту за класом бандури. Але коли в 2014 році почалися бойові дії, я добровільно пішов захищати своє. Спочатку чергував на блокпостах біля Дніпра, а потім долучився до ЗСУ і служив з 2015 до 2016 року.

Коли почалася повномасштабна війна, на другий день я вже був у військкоматі. Наприкінці 2022 року отримав важке поранення поблизу Великої Новосілки на Донеччині: пербував на бойовому чергуванні й потрапив під обстріл ворожого танку. За це поранення маю відзнаку, а ще третю групу інвалідності. Водночас, я й досі числюся в резерві і з 2023 року намагаюся списатися зі Збройних сил. Також намагаюся довести, що хвороби, які загострилися під час служби, пов’язані із захистом батьківщини.
Так я сам опинився у ролі ветерана і зрозумів, що бути ним в Україні значно складніше, ніж ми звикли думати. В реальності ветерани стикаються з багатьма проблемами: бюрократією, сприйняттям цивільного суспільства, життям з наслідками поранень чи травм.
Причому проблеми виникають ще на етапі служби, там де закінчується потреба армії у твоїй «бойовій» функції. Поки ти виконуєш накази — ти потрібен. Коли отримуєш поранення чи тимчасово вибуваєш зі строю, починається зовсім інший бій: з нерозумінням і байдужістю. І здебільшого ти в цьому бою один.
На своєму шляху після поранення я зіштовхнувся з усім цим. Я довго намагався розібратися у всій армійській бюрократії, але самостійно зробити це складно. Через нестачу людей, їхню некомпетентність або небажання я не отримав допомоги ззовні. До того ж стосунки з командирами можуть складатися не найкращим чином. Особливо, якщо маєш справу зі штабними військовими, які будують кар’єру заради позначок на погонах.
Мені довелося відчути на собі, як це, коли «футболять» з кабінета в кабінет, і як це, коли “немає солдата, немає проблеми”.
Потім я потрапив на навчання у ветеранський освітній проєкт. Моя мета — зрозуміти, як працює система, вивчити свої права, довести свою справу до кінця, а згодом передавати ці знання військовим і ветеранам, які проходитимуть схожий шлях. Також я хочу долучитися до створення реабілітаційного центру для ветеранів, де допомагали б відновлюватись не лише фізично, а й психологічно, бо кожен з нас має своїх «тарганів» в голові.
Я бачу проблему в тому, що військові й ветерани часто не знають своїх прав. Не знають, як захистити себе юридично. Не знають, куди звернутися, коли ти вже «не корисний» у бойовому сенсі, але маєш право на лікування, реабілітацію, підтримку. Це може зробити слабким навіть найсильнішого.
Але я зрозумів, що система може змінюватись, якщо ті, хто через неї проходив, почнуть допомагати іншим. Я досі проходжу операції та лікування, але це не забирає бажання бути корисним. Нас, ветеранів, об’єднує розуміння особистої відповідальності за майбутнє тих, хто нам небайдужий.

Україна, як велика родина, де різні її члени можуть діяти відповідно до своїх цінностей і поглядів, які не завжди однакові. Як би пафосно це не звучало, країна тримається на людях, які не бояться робити складний вибір. А бути ветераном у країні, що воює — це не про пафос і не про статус. Це про готовність ділитися своїм досвідом, щоб інші не проходили цей шлях у темряві.
Єднатися і бути корисними — саме це робить нас сильнішими і дає майбутнє наступним поколінням українців.
Ваш донат — це наша суперсила!
ПідтриматиЧитайте також: Лист до незнайомої молодої людини про мову, Дніпро і котиків
Сподобалася стаття? Став вподобайку!
9