Цю колонку написала письменниця з Дніпра, авторка книги про жіночу чуттєвість “Плач, сестро, смійся” та незалежної збірки малої прози “9/7”.
Щоденник це:
1) щоденні записи індивідуального характеру про події, факти, враження від чогось тощо;
2) зошит для таких записів.
Гарний синонім до слова “щоденник” — діярій.
Коли моя мама вперше сказала, що подумує вести щоденник, бо памʼять вже не тримає купи усіх подій її життя, моїм першим бажанням було придбати їй красивий великий блокнот і гарну ручку, або показати, як поставити пароль на вордівський документ, коли вже вся техніка у домі спільна — я так робила у свої тринадцять.
Мені раптом стало дуже важливим, щоби у мами (а насправді у мене, у нашої родини і у всіх, хто буде після нас) лишилися персональні записи з її щоденного життя: як просувається ремонт у ванній, що заквітло цієї весни, чи будуть абрикоси, що снилося і як почувається тіло, коли вночі прислухаєшся до шахедів.
Я не знаю, чи мама почала вести щоденник, бо ми швидко закрили цю тему, але сподіваюсь вона робить бодай які-небудь записи, і цими записами рятує себе і нас від простору НЕ-історії.
Проти простору НЕ-історії
Природа не терпить пустот і воліє заповнити їх, і Росія з цього добре користається, маючи універсальну НЕ-історію, безмежжя розірваних звʼязків і хаотичне небуття. Історія там не триває, не іде вперед, а завмирає, пожирає сама себе. Не існує тебе і твоїх почуттів, і насправді всього, що чіпляє тебе уві сні — не було не було не було, і не буде. Усе це неправда, бо правда — одна, і вона тобі не належить. Персональний щоденник — одна з доступних вакцин проти російського не-існування. Це підтвердження того, що життя тривало, думки розщеплювалися й обʼєднувалися, почуття — інтегрувалися та заповнювали тіло. Це знак того, що наша історія рухлива, хай навіть це історія почуттів, а не дій.
Зі щоденника — в книжку
Цьогоріч у видавництві Creative Women Publishing вийшла друком моя книга «Плач, сестро, смійся», яка народилася у тому числі з моїх щоденникових записів. Вона від початку була «персональною заміткою», природним продовженням моєї багаторічної щоденникової практики. Я лиш збагатила абзаци з «бортового журналу» голосами інших жінок, розмістила правди і точки опертя у площині слів, і з тим закрила для себе один з розділів великого роману про жіночу чуттєвість — роману, який продовжує писатися мікро-діями кожної з нас.
Історія розповідає нам як боротися і виживати, зображує факти і перебіг подій, шукає причини і наслідки, і тільки добра література — і щоденник, як один з найінтимніших її жанрів — вчить нас спів-проживати і відчувати, робить нашу картину обʼємнішою і включає ті невидимі органи у нашому ментальному тілі, які відповідають за життя, а не тільки за функціональне переміщення і діяння наших тіл фізичних.
У пошуках «щодня» навіть у найтемніші часи
Мені скажімо завжди було цікаво, як люди жили (і чи жили взагалі!) у часи великих катастроф. Чи їх цікавили сходи сонця і квіти? Чи вони боялися і як вони боялися? Чи займалися сексом і чи хотіла сексу? Чи думали про красиві туфлі, які побачили випадково у розтрощеній вітрині? Що вони їли і як вони їли? Як вони відпочивали? Що ставало їхнім щоденним побутом і як він змінювався? Чи люди закохувалися? Чи їх тривожили стосунки з батьками, поки на їхні міста падали бомби, і чи згадували вони свою однокласницю, з якою десять років тому не поділилися печивом, а потім вона плакала і до кінця навчального року з ними не говорила?.. Що вони відчували? І про що думали?..
«27 червня 2025 року…»
Я продовжую шукати у літературі (і в щоденниках зокрема) опису звичайного життя, на яке я можу спертися. Щоб сказати собі: «А памʼятаєш, у школі нам розповідали про жахи війни? Памʼятаєш, та? І памʼятаєш, як ми думали, що нічого окрім цього нема? І бачиш, все-таки є, бачиш, навіть у найтемніші дні людської історії було це невловиме «щодня» з усіма його діями і почуттями. І у тебе є. Все нормально. Тобто все ГЕТЬ ненормально, але у тебе є твоє щодня. От і запиши його. Так і почни — 27 червня, 2025 рік, снилося, що подруга видала збірку ніжних поезій. У батьків у місті було гучно – бʼють балістикою в одне й те саме місце. А по області — червоний, ми ховалися у ванній (як це допоможе?). Їла хліб з маслом (яготинське, блакитна упаковка, яке ж воно смачне!) і пила ферментовану на жовтих фруктах каву».
І можливо за сто років хтось у темний день свого життя випадково дістане твій щоденник, вихопить з нього речення про хліб з маслом, здивується і посміхнеться — було ж! І жили! Тому і я житиму — на це і спиратимусь.
Свідчення як опір культурному знищенню
Окрім того, що щоденник — це персональний антидот проти ворожого небуття, частина родинної історії і практика усвідомленого життя, це ще важливе свідчення. А в культурі, яку не те, що розчиняють і якій не те, що розмивають контури, поблажливо посміхаючись (о ні, цей етап гібридного втручання ми вже давно лишили позаду), а неприкрито і брутально ґвалтують, а опісля шматують те, що лишилося і зачищають під нуль — у такій культурі без свідчень не вистояти, не зберегти свій питомий голос.
У кімнаті зі щоденниками
…Я сиджу на мʼякеньких диванчиках, з колонок лунає басанова, а переді мною ряди новеньких шафок для речей. Від номерних знаків паморочиться у голові. Ми на нульовому поверсі, але на диво — тут тепло. На вулиці початок квітня, пообіді йшов сніг. Я чекаю на друзів, нервово розтягуючи рукави светра. Мене млоїть зсередини. Виставку «Beyond the silence» я для себе завершую, навіть не доходячи до кінця, у кімнаті, де виставлені щоденники з деокупованих територій. Прості шкільні зошити у клітинку, блокноти, синя ручка, безліч почерків (дрібних і не дуже) речення про їжу, воду й підвали.
«Наші прийшли».
Я думаю, що басанова і мʼякенькі диванчики не вміщаються у знерухомлену від побачених слів свідомість; а ще я відчуваю, як мене нудить немов я підіймаюсь серпантином угору (це кримський спогад); я ще думаю, як добре, що ми маємо свідчення, як добре, що вони вирішили не загубитися в історії, фіксувати хоча би для себе, особливо не рефлексуючи над темою судів, доказів і справедливості.
Просто відрухово — записала, запамʼятала, а значить — я тут була.
Щоденник як опора
Я веду щоденник стільки, скільки себе памʼятаю. Мені у цьому щоправда не вистачає дисципліни і сфокусованості, тому я би радила всім минулим і майбутнім версіям себе частіше вертатися до щоденного записування себе-як-є, фіксувати думки і почування. Потім можна перечитувати і сміятися, або плакати, або подумки себе обіймати. Можна пишатися, що я це пройшла або я це зробила, що була насправді не сама. Щоденником можна створити собі відстань, з якої не так страшно і боляче бачити власне життя.
А ще у щоденниках є паузи, є простори німоти — і вони теж говорять багато, часом більше за всі слова. Як той простір у девʼять місяців, де мені пʼятнадцять, а потім шістнадцять, і гарненькому блокноті існує лиш точка «я закохалася» і точка «я думаю, мене не існує, я думаю, я мертва і він це робить зі мною». А між тим — пустота, між тим — провалля з насилля. Але принаймні я маю щоденник, я маю ці дві точки — і вони мені все одно «щось» розповідають, вказують пунктирною лінією: якщо шукати, то шукати отут.
У книжці «Плач, сестро, смійся» теж є паузи і простори тиші. За ними — сльози, або не-до-кінця усвідомлені історії, або сюжети, які попри моє палке бажання розповісти про все і одразу, не ввійшли у фінальну версію. Між цими точками-цитатами, між цими голосами — ще багато багато досвіду, про який нам говорити і який нам відчитувати. Або принаймні, записати. Не для когось – для себе. У блокнот чи в електронний файл — і під ключ.
Щоденник — найінтимніший жанр
Я знаю, що деякі люди щоденники спалюють. А деякі — маркують наліпкою-таким-то-роком і зберігають у коробках на горищі. Деякі ніколи не перечитують свої старі записи, а деякі тільки й шукають у словах прихованих сенсів. Деякі намагаються забути, а деякі навпаки — знаходять розраду у записаній памʼяті. Деякі описують тільки свої почуття, а деякі мішають їх лінійним наративом — була, ходила, бачила і говорила.
Щоденник — пластичний. І якби я лишила собі одну письменницьку практику, я би завжди обирала “щоденникування” — найінтимніший і парадоксально, але у невидимому, неословленому — універсальний жанр нашої словесності.
Якщо у вас є експертна думка, досвід, яким варто поділитися, або важлива тема, яку ви хочете висвітлити — ми відкриті до співпраці! Надсилайте свої пропозиції на [email protected]
Сподобалася стаття? Став вподобайку!
15