«Залізний трон» замість пам’яті. Що не так з інсталяцією зі снарядів в Царичанці

Цю колонку написав Юрій Величко — ветеран, фотограф і громадський діяч. Учасник освітнього ветеранського проєкту Amnesty International Ukraine «Трайб».

Гортаючи стрічку Facebook, я натрапив на пост із фото конструкції, яку встановили в центрі мого селища Царичанки на Дніпропетровщині. Ймовірно, хтось вважав це гідним пам’ятником, але — ні. Це купа гільз і залишків від снарядів, зварених між собою. Виглядає не як пам’ятник, а як металобрухт.

Цю конструкцію встановили поруч з Алеєю живої пам’яті. Ймовірно, за задумом вона мала би бути пов’язана з пам’яттю і війною. Але жодної таблички чи пояснення від тих, хто її встановив. Я гортав коментарі під фото — бачив обурення і подив. Хтось навіть порівняв конструкцію з залізним троном із «Гри престолів». Поганою його версією.

Я вирішив подивитись як це виглядає на власні очі. Алея трохи осторонь мого щоденного маршруту, тому момент встановлення пам’ятника я пропустив. Алея живої пам’яті в Царичанці теж з’явилася нещодавно — восени 2024 року. До того у нас у селищі взагалі нічого не нагадувало про російсько-українську війну. І от на десятий рік, завдяки міжнародному благодійному фонду, тут висадили дерева на згадку про загиблих. А цієї весни поруч із ними з’явилося «оце». І «воно» дійсно виглядає жахливо.

Я стояв і дивився на цю конструкцію не лише як мешканець, а й як ветеран. У 2014–2017 роках я служив у 46-му окремому штурмовому батальйоні спецпризначення «Донбас». Після звільнення з армії приїхав жити і працювати до Царичанки

І мене, як ветерана, цей пам’ятник обурив. Це виглядало як плювок у душу. Нашвидкуруч зліплені гільзи виглядали потворно. У цьому немає поваги, шани, художнього смаку. У великих містах зараз тривають публічні обговорення: якими мають бути пам’ятники, як виглядає гідна пам’ять. Оголошують конкурси, обирають переможців та слухають громаду. Чому в нас не так? 

Це виглядає як пам’ятник для галочки, імітація поваги до війни і військових. Так не має бути. А його ще гарно плиткою обклали, і стоїть собі далі.

І водночас я згадав: коли волонтери і родини загиблих хотіли встановити дошку з фотографіями й іменами полеглих, їм відповіли: «Не треба перетворювати центр селища на кладовище». Я чув таку історію в Царичанці. Потім знайшли компроміс: дошку встановили на території церкви. Виходить, перетворювати центр селища  на кладовище не можна, а на склад металобрухту можна?

А ще я думав, що подумають люди, яких закликають йти до війська, яких мобілізують? Вони повернуться з війни, а замість поваги і шани отримають від своєї громади купу металобрухту? Чи це стимулює захищати країну?

Я написав свої думки у Facebook. Мій обурливий пост про доцільність і вигляд цієї конструкції прокоментували представники влади. Сказали, що це інсталяція, а не пам’ятник. На цьому діалог зупинився. Але не я.

Я написав запит до Царичанської селищної ради щоб дізнатися, хто ініціатор встановлення цього об’єкту, хто його затверджував, чи були обговорення, чи виділяли на цю конструкцію кошти з бюджету і скільки? Довго чекав відповіді. Мені в результаті відписали, що відповідати не зобов’язані, що встановлення пам’ятника захисникам ще не починалося і не зрозуміло, про який пам’ятник я питаю.

Довелося надіслати повторний запит і докласти до нього фото «залізного трону». Нову відповідь ще досі чекаю. Але чому така велика таємниця? Якщо на цю конструкцію нічого не витратили, то напишіть мені про це. А якщо витратили, то дарма.

У світі, де все робиться правильно, людина, якій доручено створювати пам’ятник чи меморіал, мала б радитись з тими, для кого це справді важливо. Це родини загиблих. Це ветерани. Це люди з пораненнями. У них треба питати, яким вони бачать пам’ятник. І чи хотіли б вони, щоб виглядав отак?

І тоді з’явиться повага. І сенс. А втіленням має займатись фахівець. Через конкурс, тендер або хоча б відкрите обговорення. Бо це ж не в себе вдома голубівник ставити, тут важлива думка громади. І щоб без непотрібного пафосу. Можливо, це може бути невелика капличка. Але не обов’язково. Хоч я людина не релігійна, але мені здається, що пам’ятна конструкція чи інсталяція має викликати почуття. Викликати сум і повагу. Щоб туди можна було прийти, постояти, посидіти, подумати.

У нас із культурою пам’яті в Україні ще складно. Бо культура пам’яті — це функція загальної культури. 

Нашу ідентичність, українськість знищували роками. Це дається взнаки. Повага до пам’яті, до загиблих виховується поколіннями і комусь треба почати це виховання. Бо якщо ми ковтатимемо такі «інсталяції», то змін не буде. Приниження терпіти не можна, не можна закривати очі. Я боюсь штампами казати, але якщо не будемо пам’ятати, звідки ми і хто ми, то і майбутнього у нас не буде. 

Ця пам’ять потрібна тим, хто живе. Потрібна ветеранам, потрібна тим, хто пройшов ці страждання, бачив смерть. Пам’ять потрібна сім’ям загиблих, волонтерам, тим, хто співчуває. І навіть тим, кому вона буде болючим докором. Уявіть: щодня повз пам’ятник проходить ухилянт. Дивиться на обличчя загиблих. Про що він думатиме? Нікому про це не скаже, але знатиме, ким є насправді.

Якби цей пам’ятник мав символізувати ставлення влади Царичанки до громади, то він би ідеально підійшов. Оця дірка посередині між звареними снарядами — це якраз діра в нашій комунікації з місцевою владою.

Якщо у вас є експертна думка, досвід, яким варто поділитися, або важлива тема, яку ви хочете висвітлити — ми відкриті до співпраці! Надсилайте свої пропозиції на editor@dnipro.media