34 роки тому, 16 липня 1991 року, на площі біля Дніпровського театру ім. Тараса Шевченка вперше в історії міста було піднято український прапор. Його встановили учасники Народного Руху України, частина з яких залишилася охороняти стяг. За кілька днів активістів розігнали, а прапор зрізали. Однак ця подія вже встигла вплинути на місто — і зупинити цей вплив було неможливо.
Детальніше про перше підняття синьо-жовтого стягу в Дніпрі читайте в матеріалі Dnipro.media.
Що цьому передувало
У країні тривав уже четвертий рік «перебудови» — процесу, що зрештою призвів до розпаду Радянського Союзу. Українські національні рухи набирали сили, діяли все впевненіше та все більше українців боролося за незалежність країни.
«Країною ширилося явище, що звалося «перебудовою». Наша національно свідома інтелігенція надавала цьому явищу національного забарвлення. Інтелігенція відчула, що можна підняти національне питання, питання повернення історії, її забутих, викреслених сторінок. Був створений «Народний Рух за перебудову», у Дніпропетровській області була створена «Республіканська партія», ядром якої стала Українська Гельсінська група. До її складу, зокрема, входив Іван Сокульський — правозахисник і багатолітній політв’язень радянських тюрем і таборів. Ці сили відкрито порушували питання національного відродження України. Це був шанс — і ним потрібно було скористатися», – розповідає провідна наукова співробітниця музею «Літературне Придніпров’я» Світлана Мартинова.
16 липня 1991 року було обрано невипадково для встановлення першого українського прапора в Дніпрі. Рівно рік тому, у 1990-му, Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. За словами Івана Дремлюги — учасника Народного Руху України, а нині голови Дніпровського товариства політв’язнів і репресованих та Регіональної комісії з реабілітації — того дня в місті відбувся великий мітинг, присвячений першій річниці проголошення Декларації.
Тамара Завгородня, журналістка та редакторка, а також дружина поета, перекладача та дисидента Олександра Завгороднього, розповіла, що на момент 1991 року вони «вже як півтора року до цього ходили з синьо-жовтими прапорами».
Розвиток подій. 16 липня 1991
Іван Шулик, український театральний художник, а з 1990 року очільник обласної та місцевої Дніпровських організацій НРУ, разом із Тамарою Завгородньою змогли підготувати усі необхідні компоненти для підняття українського стягу: щоглу довжиною близько 13 метрів та сам прапор, який був розмірами 6 на 3 метри.
«Хлопці-активісти на чолі із Шуликом привезли заздалегідь велику щоглу, сховали її у бур’янах, де зараз стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку. І коли був великий мітинг на цій театральній площі (на Театральному бульварі, поблизу Дніпровського театру ім. Тараса Шевченка – прим. авт.), на якому, як кажуть, було близько тисячі людей, у кінці, попри заборону встановлення національної символіки міліцією, хлопці по команді швидко принесли щоглу, вставили її у раніше підготовлену металеву трубу з цементним розчином та підняли прапор. Міліція одразу не зреагувала, а біля прапору, за командою Івана Шулика, залишилося близько 30 осіб, щоб цей прапор ніхто не зламав і не знищив. Це була літня доба, тому залишалися й на ніч. І це тривало чотири доби», – говорить Іван Дремлюга.
Тамара Завгородня розповіла, що охорона прапору вночі відбувалася спокійно: «Хлопці просто сиділи собі, тихенько гомоніли. У них був приймач, тому слухали щось по радіо».
20 липня 1991
20 липня 1991 року, за наказом тодішнього міського голови Валерія Пустовойтенка, активістів Народного Руху, які охороняли прапор, розігнали, а сам стяг комунальні служби зрізали.
«Міліція відтіснила людей, які охороняли прапор, а комунальні служби почали зрізати щоглу автогеном. Але всередині була цементна заливка, тож зробити це виявилося не так просто. Ті, хто був поруч, згадували, що працівники сильно лаялися: “Як так? Як ці рухівці так зробили, що ми не можемо його знищити?” У підсумку щоглу зрізали, прапор пошматували, а охоронців розігнали — була і штовханина, і «тумаки» (від міліції – прим. авт.)», — згадує Іван Дремлюга.
Після повалення прапора Іван Шулик разом із Олександром Завгороднім уночі прийшли до квартири Завгородніх на ж/м Парус. Тодішній очільник дніпровських «рухівців» заявив, що не збирається миритися з наругою над національними символами — і вирішив оголосити голодування.
«Уночі прийшли на Парус до нас додому Іван Шулик та мій чоловік Олександр Завгородній. Іван сказав: «Я на ранок сідаю на голодівку в знак протесту проти наруги над прапором». Я почала його відмовляти: «Ти що? А як же здоров’я?». А він мені: «Ти мене ще будеш відмовляти?!». Я мовчки сіла шити йому пов’язку, він написав «Голодую». Зранку навіть снідати не захотів, випив води й пішов», – розповідає Тамара Завгородня
Голодування Івана Шулика
Акцію організували навпроти міської ради. Івану Шулику поставили прапор, стілець і стіл, на якому був плакат із вимогами, а також кількість днів, які вже голодує.
Серед вимог було надати приміщення Народному Руху України, зокрема й телефон, а також припинити переслідування «неформальних організацій». Після 14 діб голодування його вимоги були частково виконанні.
«До нього підходили — спершу погрожували, потім намагалися вмовити: “Припиняй голодування. Ну куди це годиться? Ще ніхто не бачив, щоб у центрі міста, та ще й під міськрадою, хтось голодував”. Але, як розповів мені Іван, він тоді відповів: “Я їх розігнав і сказав: скоро буде перша річниця, коли у 1990-му пів мільйона людей з’їхалося святкувати 500-ліття Запорозького козацтва. Ми знову будемо збиратися. Ви хочете, щоб я тут помер? Приїдуть рухівці з усієї України, візьмуть мою труну і понесуть по місту. Як ви будете з цим жити?”»
— згадує Тамара Завгородня
Результати акції
У результаті голодування міська влада виділила Народному Руху України приміщення з телефоном — на вулиці Старокозацькій. Та для самого Івана Шулика ця акція не минула без наслідків. За словами Тамари Завгородньої, саме після голодування в нього розвинувся діабет та почалися інші серйозні проблеми зі здоров’ям.
Олександр Завгородній відреагував на повалення прапора по-своєму — через слово. Як поет і письменник, він написав вірш, усього з чотирьох рядків, у якому висловив свій біль і ставлення до наруги над національним стягом.
Про встановлення прапора та голодування Івана Шулика писала й дніпровська газета «Зоря» у випуску від 26 липня 1991 року. У матеріалі зазначалося:
«В оточенні купки людей біля фонтану, під жовто-блакитним прапором, сидить у шезлонгу, немов емір бухарський на відпочинку, голова місцевої організації Руху І. Шулик»
Газета також цитувала депутата облради щодо зрізаного прапора: «Міська влада має чіткий регламент: на свята вивішуються державні прапори УРСР та СРСР. Якщо після референдуму кольори буде змінено — тоді святкуватимемо по-іншому».
У публікації йшлося, що перемовини між виконкомом і «впертою молоддю» тривають безрезультатно, а тим часом «сидячий протест продовжувався», як і тиск на міськвиконком з боку депутатів — прихильників Руху. У фіналі статті вказують репліку з натовпу: «Нам би ваші турботи!»
Пам’ять
Сьогодні на розі вулиці Воскресенської та Театрального бульвару, біля Дніпровського театру ім. Тараса Шевченка, встановлена меморіальна дошка. Вона нагадує про події 16 липня 1991 року — день, коли в Дніпрі вперше підняли український прапор.
Чому це важливо
Іван Дремлюга розповідає, що ця подія справила сильне враження на дніпровців: на акцію прийшло багато людей, а до Івана Шулика — уже під час його голодування — постійно підходили перехожі, щоб підтримати. Машини, що проїжджали повз міськраду, сигналили — як знак солідарності. За словами Дремлюги, після встановлення першого синьо-жовтого прапора в місті побільшало українських демонстрацій та акцій, а до них почало долучатися дедалі більше людей.
Після проголошення незалежності України прапор на міськраді також піднімали «рухівці»:
«Зібралося багато людей, а там червоний прапор майорів. Ми поставили щоглу, підняли (український – прим. авт.) прапор. Іван (Шулик – прим. авт.) розповідав, як він на засіданні міськради тоді був: «Усі сидять, а Пустовойтенко каже: «Так прапора ж нема, ми б підняли поряд!». А я виймаю з-під піджака прапор, раз і розгорнув його по тому столу», – поділилася історією Тамара Завгородня.
Світлана Мартинова, яка 16 липня 1991 року була на площі біля театру ім. Тараса Шевченка разом із багатолюдним натовпом, наголошує: ця подія стала переломною для міста.
«Підняття прапора — це був вияв неабиякої мужності. Дніпропетровськ тоді вважався “кузнею ідеологічних кадрів”, і пробивати тут питання незалежності було надзвичайно складно.
Тут була міцна ідеологія Радянського Союзу. Звідси були всі вихідці вищого партійного керівництва тодішнього СРСР. Тому це був справжній виявив патріотизму, вболівання за все українське, а особливо у нас», — згадує співробітниця музею «Літератеруне Придніпров’я»
Вона також наголошує, що для тодішніх активістів як Іван Шулик, Олександр та Тамара Завгородні, Іван Сокульський та інших Україна була «не тільки словом, але й ділом», відсилаючи до фрази Івана Сокульського: «Україна стала моїм словом і ділом».
Ваш донат — це наша суперсила!
ПідтриматиЧитайте також: «Відчуття юнацького бунту і того, що ми робимо щось історичне»: як повалили пам’ятник Леніну в Дніпрі
Сподобалася стаття? Став вподобайку!
25