6 листопада виповнюється 170 років з дня народження Дмитра Яворницького – українського історика, науковця, дослідника українського козацтва й степу. Його дослідження козацької історії мають значний науковий і культурний вплив, проте навколо постаті Яворницького тривають дискусії щодо об’єктивності його підходів і політичних поглядів.
Більше про нього, його здобутки, діяльність та вплив – в матеріалі Dnipro.media.
«Характерник» української історії
Попри весь тиск російської імперії Дмитро Яворницький захоплювався історією запорозького козацтва. Шлях дослідника козаків почав ще за студентських років, зокрема використав цю тему для свого дисертаційного дослідження.
Після завершення навчання у 1885 році Дмитро Яворницький переїхав до Петербурга, де поєднував викладацьку роботу з подальшими пошуками та вивченням матеріалів про запорозьке козацтво. Саме тема Запорозької Січі стала центральною в його науковому житті.
Учений не обмежувався архівами — він особисто вирушав у польові експедиції, відвідував місця колишніх козацьких поселень, спілкувався з місцевими мешканцями, записував легенди, усні перекази та народні пісні. Дослідження українського степу, його історії й культурної спадщини козацької доби стали головною справою життя Дмитра Яворницького.
«Методика дослідження теми була у нього своєрідною, зовсім відмінна від методики більшості вчених, які писали твори в кабінетній тиші. Дмитро Яворницький не був кабінетним вченим й історію Січі вивчав на місці, надзвичайно ретельно обстеживши всі місця «вольностей війська запорозького» – ріки, урочища, острови, печери», – пише історикиня Ірина Голуб.
Крім наукових досліджень, Яворницький широко долучився до розвитку культури та освіти у Катеринославі. Завдяки його зусиллям музей Олександра Поля (нині Дніпропетровський національний істориччний музей імені Яворницького – ред.), перетворився на повноцінний науковий центр і сховище унікальних історичних реліквій. Учений також був активним учасником товариства «Просвіта» та популяризував творчість Тараса Шевченка.
За даними Національної бібліотеки імені Вернадського Дмитро Яворницький сприяв створенню Вищого гірничого училища, (нині Національний технічний університет «Дніпровська політехніка» – ред.) і стояв біля витоків заснування Катеринославського університету — тепер Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Саме тут він читав лекції з історії рідного краю, очолював кафедру історії та археології, а також брав участь в археологічних розкопках, зокрема був очільником Дніпрельстанівської археологічної експедиції.
Суперечності та парадокси Яворницького
Наукова недбалість
Попри беззаперечну цінність праць Дмитра Яворницького, його наукова спадщина не була позбавлена недоліків. Його працям закидали надмірну романтичність, неточність і відсутність системності.
Історик Антон Кістол зазначає, що Яворницький був типовим представником історичного романтизму, який у другій половині XIX століття уже втрачав актуальність.
Під час навчання Яворницького в Харківському університеті в історичній науці утвердився новий підхід: опора на перевірені факти, об’єктивний опис подій, без емоційних оцінок, припущень і художніх узагальнень.
«Найяскравішими представниками історичного романтизму в українській історіографії та літературі були Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров, які змальовували добу Гетьманщини та козацтва як «золоту добу» вільних часів українського народу. Для Костомарова, наприклад, як для істинного романтика, народна дума мала ту саму пізнавальну цінність, що й письмове джерело.
Так само і Яворницький часто поєднував усні легенди з історичними фактами, створюючи на виході яскраві й захопливі для широкого загалу твори, які, однак, мали обмежену цінність для науки. Для нього запорожці були справжніми лицарями християнства без вад, яких він наділяв майже самурайськими морально-етичними якостями», – зазначив Антон Кістол.
Разом із тим історик наголошує, що невизнання Дмитра Яворницького в академічних колах було зумовлене не лише його романтичним світоглядом. Серед причин були: відсутність чіткого наукового підходу та системності у викладі матеріалу, некритичне ставлення до джерел, численні фактологічні помилки, довільне трактування історичних подій і навіть плагіат. Саме ці недоліки найчастіше ставали підставою для гострої критики Яворницького з боку наукової спільноти.
Окрім цього, як зазначає завідувач будинку-музею Дмитра Яворницького Максим Кавун, Яворницький не сподобався своїм «колегам по цеху» через швидку популярність у своїй ніші.
«Дмитро Яворницький доволі стрімко «увірвався» до когорти дослідників української історії, передусім Вольностей Запорозьких, чим, викликав, прямо скажемо, серйозні ревнощі серед визнаних тоді фахівців. Відомі дослідники, серед яких Олександр Лазаревський та Дмитро Багалій, на першому етапі досить критично оцінювали праці молодого ученого, передусім, «Історію запорозьких козаків» (особливо перший том)», – зазначає Максим Кавун.
Проте Антон Кістол наголошує, що такий підхід до написання академічних робіт важко пояснити «історичною місією». Яворницький мав на меті переконання російських істориків у їхній неправоті з приводу козацтва. Вони визнавали, що козацтво було життєво необхідним, коли імперія була слабкою й потребувала захисту від ворогів. Проте коли вона відновилася, то волелюбність козаків стала для неї небезпечною – тому козаки мали зникнути.
«Саме проти цього погляду і виступав Яворницький. У своїх працях він вів полеміку насамперед із російськими імперськими істориками, доводячи, що Запорожжя несправедливо засуджують, і що часи існування Січі були славними сторінками в історії держави.
Якщо взяти за правду те, що Яворницький хотів реабілітувати запорозьке козацтво, об’єкт його безмежного захоплення, в очах тогочасного суспільства – то можна сказати, що її він досяг. Але, це може пояснити лише його ідеалізацію суспільства запорожців, але аж ніяк не брак методології та невміння працювати із історичними документами».
Водночас Максим Кавун вважає, що Яворницький навпаки намагався дистанціюватися від ідеологічних та інших мотивів у своїх працях:
«ХХ століття – вік ідеологій, показало, як чудово можна «обертати» цілі етапи історичних процесів в обгортку, вигідну тому чи іншому режимові.
Дмитро Яворницький з цього погляду, якраз завжди прагнув дистанціюватися від «–ізмів», і, врешті-решт, йому непогано це вдавалося. Я не можу назвати ані одну «неточність» в працях Дмитра Яворницького, яка була б мотивована саме гіпер-відчуттям власної місії або ідеологічними мотивами».
Яворницький та імперія
Дмитро Яворницький зумів зберегти наукову діяльність, попри жорсткі заборони царського режиму, зокрема обмеження, подібні до Емського указу. Він діяв наполегливо, вправно користуючись академічними інструментами, але часто був змушений іти на ідеологічні поступки, щоб залишитися в науці.
Щоб уникнути цензури та мати змогу публікувати свої праці, Яворницький був змушений писати також російською мовою. Його основні твори, присвячені історії України, виходили під імперськими назвами — зокрема, тритомна «История запорожских козаков» та фольклорна збірка «Малороссийские народные песни, собранные в 1878–1905 гг.». Навіть у зрілі роки, вже в радянську добу, він дотримувався вимог часу: остання його монографія «История города Екатеринослава» теж була написана російською, однак за життя автора так і не була опублікована. Проте Яворницький також має чимало робіт написаних українською мовою.
Найпліднішим для Яворницького став період роботи в Петербурзі, де він опублікував 56 статей і 7 монографій. Його першу велику працю «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (1888) цензура спершу намагалася знищити за «українофільство» й використання української мови, проте книгу вдалося врятувати завдяки втручанню Володимира Юзефовича, члена Ради Управління та сина одного з ініціаторів Емського указу, шовініста та українофоба Михайла Юзефовича.
Пізніше під час служби у Середній Азії (1892–1894) Яворницький написав «Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента…», у якій були уривки, що вихваляли російське завоювання Середньої Азії. Він писав про «перемогу європейської культури й християнства над азіатською культурою і мусульманством» та згадував «історичну місію русской Руси». За ці праці Яворницький був нагороджений імперськими орденами.
Натомість історик Антон Кістол зазначає, що український патріотизм, або ж «українофільство» в термінах того часу, не обов’язково суперечили лояльності до імперії:
«Після створення Кирило-Мефодіївського братства український рух переходить у нову фазу: формується поняття політичної української нації, яка починає висувати перші вимоги до імперської влади — визнання окремішності, прав і гідності українського народу. Тих же діячів, які не поділяли цих політичних поглядів, а їхня «українськість» обмежувалася інтересом до народних звичаїв, одягу чи фольклору, називали етнографічними українцями»
Саме в цьому сенсі Євген Чикаленко назвав Яворницького «етнографічним українцем, яких між нами вже майже нема». Це, за словами Кістола, не робить його зрадником української справи — радше свідчить про іншу форму ідентичності.
«На відміну від Яворницького, з Костомарова, Антоновича, Багалія чи Сумцова, які також служили імперії, ніхто не створював культ “жертви царського режиму”. Їхня позиція сприймалася як частина складного балансу між наукою, культурою і системою, у якій вони існували», — підсумовує історик.
Водночас Максим Кавун зазначає, що Дмитро Яворницький ані імперську, ані радянську ідеології, і йому вдалося не бути членом жодної політичної партії.
«Але ми знаємо фінал цього вимушеного «співжиття» — врешті-решт Яворницького у 1933 р. оголосили «українським буржуазним націоналістом» та звільнили з власного музею, який він створив та очолював 31 рік. Останні роки академік жив у скруті, з певним обмеженням активності», — додає історик.
Також Максим Кавун підкреслює, що Яворницький йшов на певну лояльність, коли спілкувався з представниками влади на всіх рівнях.
«Яворницький виявився «великий комунікатор», скажімо так, а зовсім не кабінетний вчений, яким його малювали в радянську добу. Але він це робив заради просування життєвої місії, свого «козацького проєкту» як частини «українського культурного проєкту».
Оцінка спадщини
За словами історика Антона Кістола, Дмитро Яворницький залишив по собі величезний доробок — від архівних документів про історію запорозького козацтва до етнографічних збірників і археологічних досліджень, які становлять вагомий інтерес для краєзнавців і дослідників історії України. Водночас науковці закликають сприймати його спадщину критично — як продукт свого часу, що відображає і романтичний підхід до історії, і методологічні особливості епохи.
«Його “Історію запорозьких козаків” доцільно перевидавати з коментарями сучасних дослідників, аби забезпечити історіографічний контекст. Те саме стосується фольклорних збірників Яворницького — адже вже його сучасники зазначали, що серед “народних дум” траплялися тексти сучасних авторів або навіть російські пісні, помилково прийняті за українські», — пояснює історик.
Кістол додає, що «яворницькознавство» сьогодні активно розвивається завдяки масштабній епістолярній спадщині вченого. Колектив історичного музею імені Яворницького з 1997 року опублікував понад шість тисяч його листів у семи томах — безпрецедентну для української історіографії колекцію.
«В європейському контексті епістолярна спадщина Яворницького може вважатися явищем винятковим. Це своєрідна енциклопедія повсякдення кінця ХІХ — початку ХХ ст., яка дає змогу досліджувати не лише особистість Дмитра Івановича, а й ширше — історію українського національного руху, суспільне життя Російської імперії, розвиток археології та краєзнавства з позицій мікроісторичного підходу»
Також Максим Кавун зазначає, що попри обмеженість роботи з фондовими документами команда історичного музею імені Яворницького вже на кінцевих етапах підготовки восьмого тому проєкту «Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького».
«Якщо проаналізувати матеріали збірників наукових праць, виданих у музеї за останні 35 років, то в кожному більше половини тексту буде присвячено аспектами життя та діяльності Д.І. Яворницького та його комунікацій.
Великим завданням на майбутнє є видання нової синтетичної монографічної біографії Дмитра Яворницького. Або серії монографій, які розкриватимуть детально, на широкому джерельному матеріали маловивчені питання його активностей у різних сферах»
Проте історики наголошують, водночас постать Дмитра Івановича ще не вивчена повністю. Через брак частини архівів в Україні залишаються «білі плями» в його біографії. Сучасні дослідники зосереджують увагу на окремих періодах життя — петербурзькому, московському, туркестанському та часах Української революції 1917–1921 років.
«Я нарахував не менше 20-ти «білих плям» у біографії Яворницького, які потребують детального аналізу та верифікації. Це й факти його особистого життя та службової кар’єри / анти-кар’єри, це й діяльність у Санкт-Петербурзі, Варшаві та Москві, у Середній Азії. Це й питання комунікацій його (дуже багатошарових) із місцевою державною та земською владою імперських часів, а також із радянською владою 1920-1930-х років. Це тільки невеликий перелік того, що бачиться на поверхні»
Крім того, окремий інтерес для науковців становить лексикографічна, археологічна та етнографічна діяльність Яворницького — сфери, які демонструють його надзвичайну ерудицію й широту поглядів.
Вплив Яворницького
Дмитро Яворницький у свій час мав потужний і багатогранний вплив на академічне, культурне й громадське життя, поєднуючи наукову діяльність із популяризацією історії. Його авторитет ученого-популяризатора поєднувався з рідкісною особистою харизмою, що робило його постаттю загальнонаціонального масштабу.
Його називали «Батьком запорозьких козаків» і «Нестором Запоріжжя», які утвердилися завдяки його публічній діяльності, викладанню, лекціям та численним науковим працям. 1906 року його обрали дійсним членом Московського археологічного товариства — визнання, що закріпило його репутацію як видатного вченого.
Як зазначає Максим Кавун, без Дмитра Яворницького з українського історичного дискурсу тема козаччини XVI-XVIII століть просто б зник.
«Нагадаю, що саме Д.І. Яворницький створив фактично історичний дискурс «Запорожжя» (відродження історичної пам’яті про часи Вольностей Запорозьких XVI-XVIII ст.), міцно наситив його фактологічним підґрунтям на великому джерелознавчому матеріалі. І, врешті-решт цей дискурс замінив пануючий в імперський період дискурс «Новоросійського краю», «новоприсоединенных земель» тощо. Тобто, Яворницький не просто змінив якісь акценти – він змінив точку опори та кут зору»
Про авторитет Яворницького свідчить епізод 1889 року, коли письменник Михайло Лободовський звернувся до нього з проханням допомогти провести через цензуру власний твір «Угадько». Сучасники бачили в Яворницькому людину, яка вміла знаходити спільну мову з владними структурами або ж майстерно обходити заборони.
Яворницький часто ставав на захист тих, хто опинявся під утисками: влаштовував їх на роботу в музеї чи долучав до археологічних експедицій. Як наставник, він створив власну наукову школу, виховавши нове покоління дослідників — серед них історики Кость Гуслистий і Петро Матвієвський, археологи Андрій Добровольський та Василь Грінченко, а також музейники й архівісти, які продовжили його справу.
Після призначення у 1902 році директором Катеринославського обласного музею імені Олександра Поля Дмитро Яворницький перетворив його на один із головних осередків культурного життя регіону. Під його керівництвом музей зібрав понад 80 тисяч експонатів і став одним із найзаможніших в Україні, зберігаючи багату етнографічну та козацьку колекцію, які сформували основу сучасного історичного музею Дніпра.
Як зазначає старша наукова співробітниця історичного музею імені Дмитра Яворницького Яна Тимошенко, у роки Першої світової війни та революційних подій Дмитро Яворницький був не лише одним із провідників українського національного відродження, а й фактично став «янголом-охоронцем» міста — захищав історичні пам’ятки та культурну спадщину міста від знищення і пограбувань.
«Вдень і вночі Дмитро Іванович охороняв музей та його неоціненні скарби від пограбування, навіть домігся «охоронної грамоти» від Нестора Махна».
Як зазначає Максим Кавун, постать Дмитра Яворницького вирізняється цілісністю, що проявляється у формуванні його особистої ідентичності та усвідомленні життєвої місії, яку він послідовно втілював до кінця своїх 65 років. Науковець підкреслює, що Яворницький – це «ідеальний позачасовий Зберігач нашої історії та її Ретранслятор у майбутні покоління».
Натомість Антон Кістол наголошує, що Дмитро Яворницький – це доволі неоднозначна постать, якщо розглядати її під призмою нашого часу:
«Безперечно, він був в авангарді українського національного руху на Катеринославщині, найяскравішою культурною постаттю нашого міста у 1900-1930-х роках. Він володів рідкісною харизмою, якою захоплював людей навколо себе самих діаметральних поглядів.
Яворницький змусив полюбити своїх запорожців цілі покоління, створив «запорозький міт» про хоробрих лицарів-захисників віри. Він нам цінний передусім як популяризатор української справи, нехай він не мав чітких політичних поглядів, але чи можна це ставити комусь у провину?»
Також він відмічає, що існує велика проблема мітологізація постаті Яворницького, яка розпочалася ще у 1960-х роках.
«Важко сказати, чи це було суголосно «хрущовській відлизі» та політиці Петра Шелеста, чи стало своєрідною формою криптонаціоналізму й культурної опозиції русифікації у подальші десятиліття. Проте факт залишається фактом: Яворницький-міф сьогодні майже повністю домінує у суспільній свідомості, тоді як Яворницький-людина — складна, багатогранна й не менш цікава постать — залишається у тіні»
На його думку, «справжній» Яворницький: суперечливий, пристрастний, амбіційний – це ключ до розуміння українського національного руху другої половини XIX–початку XX століття в умовах Російської імперії.
Ваш донат — це наша суперсила!
ПідтриматиЧитати також: Дмитро Яворницький – легенда української історії
Сподобалася стаття? Став вподобайку!
0