Вона присягала під мотузкою з білизною, два тижні залишалася на передовій без зброї, а під час обстрілів евакуювала військових та цивільних.
Євгенія — офіцерка ЗСУ з позивним «Фурія», яка пройшла шлях від Майдану до Куп’янська. У розмові з Dnipro.media вона відверто розповідає про страх і втрати, гумор і рутину, котів і шопінг у Змієві, фронтові чергування та байдужість, яка чекає після повернення. І доводить: війна не має статі.
«Фурія»
Її позивний – «Фурія». Колись у 92-й бригаді ротний так і назвав Євгенію – за запальний характер та небажання мовчати, коли стикаєшся з несправедливістю.
«Мені не хотіли видавати літні речі, я тоді вже готова була битися зі старшиною. Новий ротний зайшов, подивився і сказав: «Фурія». І так і закріпилося – запальний характер, за словом в кишеню не лізла, але мій позивний мені подобається», – усміхається вона.
Позивний став частиною її історії, яку нині вона розповідає спокійно, хоча за кожним словом стоїть складний і болючий досвід війни.
Від Майдану до передової
Шлях 32-річної Євгенії до війська почався ще у часи Революції Гідності. Тоді вона працювала фельдшером у поліклініці на Черкащині, а вечорами чергувала медиком на «місцевому Майдані».
«Ми стояли на дамбі й не пропускали «тітушок». Це був мій перший досвід, коли ти чітко відчуваєш – або ти робиш щось, або потім будеш себе картати. Після подій в 2014 році я вступила (з 3 спроби!) до Дніпровського медичного університету».
У 2017-му Фурія поїхала добровольцем у Станицю Луганську, працювала у мобільному шпиталі імені Пирогова, рятувала і військових, і цивільних. А вже 24 лютого 2022-го, у власний день народження, була мобілізована як резервіст.
«Я би й сама пішла в перші дні, але ТЦК випередив», – згадує вона.
Її направили до 92-ї бригади, і першим завданням стала оборона Харкова.
Перший бій і присяга
Перший день війни дівчина пам’ятає до дрібниць. У Чугуєві, де отримували зброю, не вистачило автоматів.
«Я лежала на підлозі казарми без зброї, коли почався обстріл. Окупанти заходили з лісу і висаджувались на Чугуївський аеродром – туди відправили шістьох наших гранатометників, але живими вони не повернулись. Коли ж нас перекинули на оборону Харкова, у снігу я знайшла «Муху» – РПГ-18 – і ходила з нею, поки комбат не відібрав. Автомат видали аж 8 березня. Як справжній дівчинці», – сміється Євгенія.
Присягу складала не в урочистій обстановці, а біля покинутої амбулаторії: стіл, прапор, а поруч на шворці майоріла випрана білизна.
«Ось такою була наша реальність. Але це теж символ – присягали там, де довелось, бо війна не чекала».
Перші дні служби не залишали часу на скарги чи вимоги. Головне було вижити й тримати оборону:
«Було вкрай важко, всі розуміли, що кожен із нас сьогодні-завтра може загинути. Харків обстрілювали дуже».
Про форму і спорядження тоді ніхто не дискутував:
«Це зараз видають жіночу білизну. А тоді видавали все чоловіче. До речі, армійські труси-боксери — то просто кайф. Не знаю, чому жінки зараз кажуть, що в них немає броніка жіночого. Ми раділи, що він взагалі є. Є бронік — то це щастя».
Виклики на війні
Однак, найбільшим викликом для Євгенії були зовсім не проблеми зі спорядженням чи тодішніми побутовими умовами. Це було дещо значно більше – довезти вкрай важких поранених живими.
«Я намагалась боротись до останнього. І ти знаєш, не було жодної смерті саме в моїй машині. Ми з моїм водієм Костею привозили всіх живими, і навіть СЛР проводили в дорозі – пацієнт вижив», – її голос стає тихішим, коли згадує Харківський контрнаступ. Тоді вона вивозила поранених дітей із Куп’янська:
«Мама десь зникла, батька вбило снарядом… Хлопцю було років 11, йому відірвало кисть…А сестричка його молодша – Аліса…її ніжки дуже поранило уламками. І я ніколи не забуду ці дитячі колготки з динозавриками, які були повністю у крові. Вона плакала безперестанку, а коли дібрались до лікарні – хлопець сам вийшов з машини, а її я несла на руках… Вона вчепилась мені в шию і не хотіла відпускати. Я залишила дітей хірургам, а сама поїхала далі.
В той же день з власної необережності розірвало на шматки одного танкіста. При мені…На це було важко дивитися. І в той же день, вже ввечері, прилетіло по лікарні Куп’янська. Прилетіла ракета, але не в саму лікарню, а по території. Але ж все одно загорілася і лікарня і ми вручну відрами гасили пожежу… У важкелезному броніку (15 кг, на хвилинку), в касці, з автоматом на спині, я носила по два відра на третій поверх… То був пекельний день… Я приїхала на хату, де ми жили, не просто втомлена, а морально і фізично вбита».
Попри всі ці випробування, Євгенія зізнається: жодних оберегів із собою вона ніколи не носила, і навіть коли в бригаді замовили так звані жетони на кожного бійця, вона категорично відмовилась його надягати.
«Жетон – це ж для ідентифікації, а помирати я не хотіла. Тому не надягаючи жетон я вірила, що виживу. Певно, що війна мене трішки так би мовити «потріпала», але ж жива!»
Боротьба зі стереотипами
Попри зміни у законодавстві та збільшення кількості жінок у Збройних силах України, упередження та стереотипи досі залишаються частиною військового середовища. Фраза «війна – не жіноча справа» звучить доволі часто, і навіть у сучасних умовах деякі колеги все ще ставлять під сумнів професіоналізм жінок. Проте історія Євгенії «Фурії», показує, що ці стереотипи руйнуються на ділі. Її досвід показує, що компетентність, відвага та рішучість не залежать від статі, а вміння відстоювати себе та діяти професійно здатне змінювати ставлення оточення.
На початку шляху «Фурія» не раз чула зверхні слова чи натяки у свій бік.
«Було таке: «ммм, подиви який я гарний хлопчик, не хочеш щось замутить?». Але я таких одразу ставила на місце», – її позивний і тут став символом, не боялася дати відсіч.
Навіть коли чоловіки-хірурги в лікарні дивились зверхньо – я діяла за принципом: як поставиш себе, так і буде. Я ж в армію прийшла не «шашні крутити», тому й не було приводу для балачок та пліток».
Про «жіночність» дівчина говорить без зайвого пафосу і з гумором:
«Знаєте, яка найбільша трагедія для жінки? Жінка може все пережити, навіть ядерну війну, а от відсутність води, то вже трагедія. Ми навіть на війні надягали гарну білизну, якщо була така можливості, бо хотіли залишатися гарними всюди. Які б умови не були – ноги мають бути поголені, а пахнути треба лавандою і «рексоною», навіть у броніку».
Сміється, згадуючи шопінг у Змієві: « Ротний мабуть знав «тонку жіночу організацію» і відпустив нас із ще однією медикинею на шопінг у Зміїв. Приїхали, а там такі плаття, такі костюми…Стоїмо і ледве не плачемо: гроші є, але куди ж нам ті сукні вдягати… Пішли в магазин з посудом. Там уже плакали – скільки всякого посуду гарного, очі розбігаються, а куди ж той посуд брати? В результаті посестра купила тоді якусь туалетну воду, а я ковдру з котами, повернулися задоволені!
Війна і маленькі радощі на фронті
Навіть у найскладніші моменти служби на фронті трапляються історії, які змушують посміхнутися і нагадують про людяність. Для Євгенії такими моментами стали побратими, посестри та навіть її кіт Васян.
«В нас був кіт, Васян, – згадує вона, – «Це був мій кіт, і всі знали, що то мій антидепресант».
Одного разу, сидячи в літній кухні, вона разом із побратимами почула свист.
«Подумали, що ракета летить, я полізла під піч (думала, що врятує, авжеж), а решта побігли в погріб. Я потім теж, і коли добігала, одна медикиня якраз мого кота кидала в погріб. Я біжу і бачу цей політ мого Васяна – це було прикольно. Він летів метрів три, якщо не більше (але не забився – живий, здоровий)»
Але фронт – це не лише небезпека, а й маленькі радощі для інших.
«З водієм у нас був особливий ритуал: коли їздили в Чугуїв відвозити хворих пацієнтів, ми брали цукерки. А якщо не було – просто купляли. В Малинівці, селі під Чугуєвом, була одна вулиця з купою дітей. Ціни підскочили через війну, а дітям хотілося солодкого. Ми просто балували їх. Діти, коли бачили білу машину з мигалками – наш «Фольксваген», – раділи, бо знали, що їдуть військові і їм зараз щось добреньке буде».
Це вкотре доводить, що навіть у війні маленькі моменти турботи та гумору важливі: вони підтримують бойовий дух і нагадують, що людяність – це те, що виживає навіть серед небезпеки.
Прірва між світами
Попри все, навіть такі теплі й гумористичні історії не приховують реальності, з якою стикаються ветерани після фронту. Найбільше Євгенії болить ставлення суспільства до тих, хто повернувся з війни або й досі там:
“На нас дивляться як на непотріб, – каже вона, – нас вважають соціально небезпечними для цивільних. Ветеранів не хочуть брати на роботу, навіть якщо він цілком здоровий і має навички. Це буде велика проблема після війни».
Для неї це особисте: відчуття відчуження та недовіри, коли ти віддав своє здоров’я та сили, а суспільство не готове прийняти тебе назад. Війна змінює людей, а повернення до мирного життя – не менш складний виклик. Тут вже не врятує жарт чи маленький кіт-«антидепресант» – потрібна підтримка на рівні держави і суспільства, щоб ті, хто ризикував життям, змогли знайти своє місце у цивільному світі.
Що мотивує і що далі?
Для «Фурії» головна мотивація – врятовані життя.
«Що може бути кращим? Навіть коли я вже працювала координаторкою в лікарні, напевно знала: якщо спасуєш – посиплеться вся система. Тому тримаєшся».
Жінкам, які тільки думають про службу, «Фурія» радить чесно відповісти собі на запитання «навіщо я йду до війська?»
«Якщо просто заради грошей – довго ніхто не витримає. Якщо захищати країну – тоді успіхів, терпіння і відваги. І щоб обов’язково поверталися живими!».
А на питання про майбутнє сміється:
«Мрію бути старою фронтовичкою з віскарем і сигарою, яка сидить на балконі з біноклем. Бо війна закінчиться – і точно нашою перемогою».
Читайте також: Стендап, дрони і фронт: як працює добровольчий підрозділ аеророзвідки УДА
Сподобалася стаття? Став вподобайку!
11