Як Дмитро Яворницький проніс козацьку спадщину крізь чотири режими

Він прожив 85 років та пройшов через царську цензуру, революційний хаос і сталінські чистки. Більшість його колег-істориків не пережили 1937-го. Він помер у власному ліжку. Дмитро Яворницький — одна з найбільш відомих постатей в українській історії. Про нього написані монографії, знято фільми, його ім’ям названо проспект і музей у Дніпрі. 

Але популярний образ «козацького батька» і «невтомного борця з режимами» не виник з пустого місця. Значною мірою він був сформований у 1960-х роках. Про канонічні події, які сприяли цьому — детальніше читайте у матеріалі Dnipro.media.

«Ваші запорожці нам не потрібні»

Одна з ключових сцен біографії Яворницького сталась наприкінці XIX століття на початку діяльності історика. Дмитро Іванович запропонував видати літературний збірник українською мовою. На що тодішній попечитель Харківського навчального округу генерал-лейтенант Михайло Максимовський сказав: «Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію». 

Таку різку відмову він отримав через дійсний Емський указ. Тоді Яворницький відмовився змінити тему, втратив стипендію і був відрахований з університету за «українофільство». Ця сцена мандрує з тексту в текст як доказ його незламності.

Але історик Антон Кістол ставить цю історію під сумнів. Проблема в тому, що єдине джерело цієї розмови це стаття друга Яворницького — Василя Строменка, опублікована в катеринославській газеті «Зоря» у 1913 році. Документального підтвердження цьому епізоду нема.

Співробітник науково-просвітницького відділу у Дніпровському національному історичному музеї ім. Д.І. Яворницького Антон Кістол, припускає, що Яворницький міг не скласти магістерські іспити, які на той час були дуже складними.

Що точно відомо: восени 1884 року Яворницького відрахували з університету. Під формальним приводом, що видача літературного збірника українською мовою у тих умовах було під забороною та визначено як «сепаратизм». Але чи було це наслідком відмови писати дисертацію про Фінляндію, чи просто збіг — достеменно встановити неможливо, адже архів Харківського університету за 1884–1885 роки майже не зберігся.

Завідувач Меморіального будинку-музею Д.І. Яворницького, кандидат історичних наук Максим Кавун дивиться на цей епізод інакше і стверджує, що Дмитро Яворницький проніс через усе життя відчуття стрижневої культурної місії — хранителя та дослідника історико-культурної спадщини. Важливу роль тут зіграв і його психотип: дослідник та колекціонер, який комунікував з представниками різних ідеологій та політичних кіл, але водночас дивом тримав дистанцію від реальної політик

Епізод у Туркестані

Другою такою подією у житті Дмитра Івановича сталась у 1891 рік, коли тодішній міністр народної освіти Іван Делянов видає «категоричну заборону» Яворницькому викладати по всій імперії через «українофільство». Але деякі впливові друзі історика допомогли організувати Яворницькому «рятівне відрядження» до Середньої Азії. Фактично тоді історик поїхав у заслання, але після такого повороту подій, кар’єра Яворницького пішла вгору.

Насправді ще у 1890 році Яворницький звернувся до свого земляка Семена Сукачова, голови обласного суду в Ташкенті, з проханням влаштувати його на державну службу

Водночас у 1891 році, тобто саме тоді, коли Іван Делянов «категорично заборонив» йому викладати — Яворницький паралельно просив полтавського знайомого допомогти влаштуватися викладачем до Полтавського інституту шляхетних дівчат (куди його зрештою не взяли). Але їхати на три роки в середньоазійську пустелю він, м’яко кажучи, не бажав. До Полтавського інституту не взяли, тож поїхав до Ташкента.

У травні 1892 року Яворницький отримує призначення молодшого чиновника з особливих доручень при Туркестанському генерал-губернаторі. Умови були цілком достойними: утримання — 800 рублів на рік, а чин колезького асесора давав право на спадкове дворянство. Служба там тривала менше двох із половиною років, тобто повного трирічного терміну він не відбув. За цей час Яворницький встиг написати «Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента».

Та встиг вступити у публічну дискусію з відомими тюркологом Арміном Вамбері на сторінках «Правительственный вестник». Цією суперечкою зміг привернути увагу закордонних газет: зокрема, французьких та британських. 

Чи можна сказати, що він ішов на поступки владі, коли ставав до служби в колоніальній адміністрації в Туркестані й отримував за це державні нагороди? Навряд чи. Адже це аж ніяк не суперечило його етнографічному локальному патріотизму

Максим Кавун розглядає туркестанський епізод у ширшому контексті: «Яворницький виявився «великим комунікатором». Але він робив це заради просування своєї козацької місії як частини «українського культурного проєкту».

Туркестан виявився більше можливістю, ніж засланням. Там він дебютував як сходознавець, зав’язав корисні зв’язки і повернувся з репутацією, яка відчинила двері до подальшої кар’єри.

Редактор октябристів: як «козацький батько» опинився у правій газеті

Ще одна подія відбулась у Катеринославі 1906 року, коли місто ще не оговталось після революції 1905-го. У той час українські партії вперше представлені в Державній думі і вимагають автономії та офіційного статусу для української мови. 

Водночас Яворницький, уже відомий історик і директор музею у Катеринославі, раптом опиняється редактором газети «Русское слово» — друкованого органу катеринославського відділення «Союзу 17 жовтня», російської політичної партії, що виступала проти автономії регіонів.

Дмитро Іванович, будучи редактором, випустив у світ статтю під назвою «Суд і кари у запоріжців». На що отримав різку реакцію київської преси. У газеті «Рада» вийшов фейлетон під псевдонімом П2, автором якого, на думку історика Кістола, був Борис Грінченко. В якому Яворницького назвали «галушковим патріотом» і «ренегатом».

Насправді ж, реальна участь Яворницького в газеті виявилася мінімальною. У першому номері вийшла його стаття, яка була суто історичною. Невдовзі його ім’я зникло зі шпальт. Найімовірніша версія чому Дмитро Іванович погодився бути редактором: його попросив Михайло Родзянко, голова Держдуми, один із лідерів октябристів і давній друг Яворницького. Постать відомого історика надавала газеті іміджу й приваблювала читачів.

Дмитро Яворницький до кінця життя залишався цілком аполітичним — принаймні публічно він не висловлював своїх поглядів

Яворницький був аскетом в особистому житті — більша частина грошей йшла на купівлю предметів для колекцій. Він фактично не розділяв власне зібрання і музей. Коли треба було домовлятись із владою, щоб зберегти своє — він домовлявся. Але ніколи не міняв суті: ані партійним членом не ставав, ані пропагандистських текстів не писав

Газета октябристів це якраз таки один із проявів цієї лояльності. За припущенням Антона Кістола — Дмитро Іванович швидко залишив посаду саме через публічну критику у газеті від Бориса Грінченка. Адже Яворницький болісно переносив будь яку критику у його адресу. 

Чотири режими, але одна людина

До 1940 року Яворницький пережив чотири зовсім різні системи влади. Він пережив Російську імперію, Центральну Раду, Гетьманат, Директорію, більшовицький переворот, Голодомор і Великий терор. В кожному з періодів він залишався собою, але проявлявся по-різному.

1. Царська росія. При царизмі він писав тоді переважно російською, бо інакше не публікували. Служив та отримував нагороди, при цьому зберігав у музеї портрети дворян і зал, який був присвячений церкві. Писав про козацьку Україну. Перший том «Запорожья в остатках старины» у 1888 році мало не знищила цензура, але книгу врятував Володимир Юзефович, син одного з ініціаторів Емського указу. Парадокс: від цензури його захистив спадкоємець людини, яка цю цензуру запроваджувала.

2. Революція і громадянська війна. Місто охопило швидкі історичні події, Катеринослав грабували та мародерили. Тоді Явоницький домігся зустрічі із Нестором Махном і отримав від нього охоронну записку для музейного майна. Згодом Махно видав ще одну — на дрова, а також передав музею десять тисяч карбованців. Сама ситуація показує, який авторитет мав Яворницкий навіть серед анархістів. Ті самі охоронні записки зберігаються в музеї Яворницького й сьогодні.

Яворницький володів унікальною харизмою, що дозволяла йому знаходити прихильників серед прибічників діаметрально протилежних політичних таборів — від російських націоналістів до українських народників, від махновців до більшовиків

3. Радянська влада. При більшовиках у 1929 році стався парадокс, адже тоді він досяг найвищого офіційного визнання. А саме став академіком ВУАН, згодом став доктором суспільних наук (1938). Але до компартії не вступив та не написав жодної праці, що прославляла б більшовицьку революцію. У ті роки переважно займався архіологією, бо дослідження давніх пам’яток тяжко було підлаштувати під політичні вимоги того часу. 

Він був зручним — як і будь-який етнограф для будь-якої влади. Адже етнографи та фольклористи завжди ближчі до народу, ніж до політичних трибун, а отже, не становлять для неї безпосередньої загрози

Яворницький в ті часи притримав власні амбіції й правильно тримав дистанцію, не претендуючи на керівну роль в офіційній тогочасній “мейнстримній” науці

4. 1933 рік. На думку історика Кістола, того часу Яворницькому вдалось уникнути репресій позаяк він публічно не демонстрував політичних поглядів і не вступав в ідеологічні конфлікти. Але у серпні 1933 року виходить стаття у газеті «Зоря» під назвою «Кубло націоналістичної контрреволюційної пропаганди». У цьому матеріалі археолога Яворницького фактично звинуватили у «неправильному» погляді на історію. На думку радянських критиків, музей мав більше говорити про класову боротьбу та революцію, а не про Запорізьку Січ та козаків. Після доносу Яворницького звільнили.

Підсумовуючи, різні етапи життя Яворницького можна вивести у таблицю:

1933: базар і порожній рахунок

Після звільнення в Яворницького проводились обшуки вдома. Він був чотири місяці без академічного утримання до з’ясування обставин. Історику на той момент було 78 років, на території України йшов Голодомор.

У листі до Миколи Залізняка від 25 січня 1934 року писав про ті часи відверто: «Всі ті часи були дуже тяжкими для мене і для всіх членів моєї сім’ї. Доводилось нести на Озерку різні речі та з того й жити. Тепер стало мені набагато легше, але все ж повного душевного спокою я не знаю».

Після звільнення історика Яворницького — у музеї за чотири роки змінилося 13 директорів. У 1934-му там не залишилось жодного науковця. Було проведено погром експозиції.

У 1937 році до НКВД потрапив шкільний учитель Павло Нестерець. На допиті він свідчив: Яворницький є організатором підпільного «українського націоналістичного фашистського підпілля» і через Ріпіна передає інформацію за кордон. Нібито Яворницький пересилав дочці Рєпіна у Фінляндію матеріали про становище в Україні, які потім розходилися по іноземній пресі.

Тоді Яворницького не заарештували, а Нестерця — розстріляли. Від арешту Яворницького, за свідченнями дружини Серафіми в листах до історика Полонської-Василенко, врятувало заступництво Володимира Затонського — одного з найвищих партійних чиновників УРСР.

Перша причина: звання академіка, надане 1929 року та правильна дистанція від політики й не бажання займати керівні ролі врятували Яворницького від трагічного кінця

Врешті-решт Яворницького у 1933 р. оголосили «українським буржуазним націоналістом» та звільнили з власного музею, який він створив та очолював 31 рік. Останні роки академік жив у скруті, з певним обмеженням активності. 

Чому тоді Затонський заступився — невідомо. Можливо, саме те, що Яворницький ніколи публічно не висловлював політичних поглядів, залишало його «зручним». Не небезпечним, але авторитетним. Він не вступав до партій ні до ліворадикальних українських у 1905-му, ні до більшовицьких у 1920-х. Не писав маніфестів. Не підписував відкритих листів. Його остання велика праця це «Дніпрові пороги» 1929 року, яка є цілком аполітичною етнографічною книжкою.

Людина складної епохи

Дмитро Яворницький помер 5 серпня 1940 року у власному будинку. Уже через рік після його смерті, музей, який він очолював пережив важкі випробування під час окупації. Будівлю зайняла німецька адміністрація, а музейні фонди перевезли до напівзруйнованого приміщення, де частина експонатів почала псуватись через несприятливі умови. Двоє працівників музею намагались врятувати колекцію, яку Яворницький та його колеги зберігали десятиліттями. І врешті-решт це вдалось зробити.

У 1961 році прах Яворницького перенесли з міського кладовища і перепоховали біля  стін музею, саме в тому місці, де раніше він сам колись показував гостям охоронну грамоту від Міхна і автографи царів.

Яворницький — це ідеальний позачасовий зберігач нашої історії та її ретранслятор у майбутні покоління

Яворницький прожив 85 років, встиг написати тритомну «Історію запорозьких козаків», зібрати колекцію, яка стала основою одного з найбільших історичних музеїв України, і передати наступному поколінню розуміння того, що козацька культура існувала не лише на сторінках книги з історії, а що це задокументована реальність.