Західна околиця міста ще з часів Катеринослава була відведена для розташування заводів. Та з ростом населення й розширенням виробництв виникла потреба у нових житлових просторах для містян. Так з’явились житлові масиви Червоний Камінь, Покровський та Парус.
Як створювались ці масиви? Як виглядала набережна до розбудови? Якими могли бути Діївські плавні? Читайте на Dnipro.media в рамках спецпроєкту про райони та масиви Дніпра.
Минуле та початок будівництва
У 1971 році в Дніпрі між двома історичними поселеннями, Діївка та Нові Кайдаки, почали зводити новий житловий масив. Спочатку він мав назву «Діївський», за назвою стародавнього поселення-зимівнику заснованого у середині 18 століття, потім «Петровський», на честь політичного діяча, як і Дніпропетровськ у 1926 році. Ці назви не закріпилися серед міського населення. Натомість успішно закріпилися назви мікрорайонів цього масиву — «Червоний камінь», «Комунар» («Покровський») та «Парус».
Перші поселення тут з’явилися ще до заснування Катеринослава, на місці фортеці Новий Кодак та Діївки. Орієнтовно в 1770-ті на місці Дівки було два хутори. Один з них — козака Максима Дія, який, за переказами, заснував тут дві перші каменярні — кар’єри з видобутку граніту. Другий — Семена Розтики, про якого нічого не відомо.
Першим почали зводити Червоний Камінь на місці, між Діївськими плавнями та поселенням Нові Кайдаки, шляхом намивання. Для забудови першої черги Червоного каменю намили 900 тисяч кубометрів піску. Планувалося на 420 тисячах кілометрів квадратних побудувати багатоповерхівки, школи, дитячі садки, магазини, аптеки та лікарні. Частину плавнів біля новоствореного району планували відвести під гідропарк, але ця ідея залишилася нереалізованою. Роботи проводив трест «Дніпроспецбуд», яким керував Борис Мільман — будівельник дніпропетровської Набережної.
Архітектори і перші будинки
Архітекторами проєкту виступили Євген Яшунський, Матвій Зарайський, Оскар Хавкін, Олег Чмона, Микола Луценко та інші. Євген Яшунський та Оскар Хавкін також брали участь в проєктуванні житлового масиву Перемога, будівництво якого розпочалось у 1969-му році. Більше про історію Перемоги читайте в нашому матеріалі: «Перемога» на піску: як створювали найбільший житломасив Дніпра
Першою житловою будівлею стала дев’ятиповерхівка на 450 квартир з фасадом у бік річки Дніпро. Уже в 1974-му році тут звели 16-поверховий будинок із монолітного залізобетону методом ковзної опалубки. Перший такий будинок звели за рік до того на вулиці Будівельників. Автором проєкту високоповерхівок був архітектор Олег Чмона. Згодом таким самим методом звели свічки на Перемозі.
Масив для робітників
Масив зводили насамперед для робітників північно-західної промислової зони — металургів, будівельників, хіміків, машинобудівників. Сім’ї загиблих і поранених на війні також отримували житло першочергово. До 1972 року новоселами стали щонайменше 1377 родин. Також одними з перших до нових квартир заїхали сім’ї загиблих та поранених воїнів Другої світової війни.
В інтерв’ю газеті «Дніпровська правда» у червні 1971 року Євген Яшунський зазначав:
«За своїми природними багатствами це одне з найкрасивіших місць на березі Дніпра. Тут є великі можливості для створення відпочинку, що передбачено проектом. Будівництво вестиметься без знесення будівель за рахунок використання заболочених площ. Найголовніше те, що новий масив створюється поблизу великих промислових підприємств»
Червоний камінь
Назва Червоний Камінь походить від кар’єру, з якого раніше видобували червоний граніт. Пізніше на місці кар’єру з’явилось штучне озеро діаметром близько 200 метрів.
До 200-річного ювілею тогочасного Дніпропетровська було створено сад. Окрасою цього саду став фонтан «Ювілейний», в якому було 200 струменів, а головний підіймався аж на 30 метрів. Там же збудували й амфітеатр на 1500 місць.
У теплу пору на масиві можна помітити багато зелених насаджень. А форма багатоповерхівок створює затишок у дворах. Є де погуляти і де відпочити.
Перші торгові центри
На Червоному Камені було відкрито другий в місті «Універсам», перший відкрили на Перемозі в 1975-му році. Там можна було придбати все необхідне, а розраховувалися покупці за всі покупки на одній касі. Універсами були прообразами суперамакертів та торгових центрів з фуд-кортами. Тут можна було випити молочний коктейль або з’їсти тістечко. Продавці сиділи за касами, а не стояли біля прилавків, та мали свій дрес-код: білі халати, згодом фартухи, та чепчики. А продавці в магазинах одягу мали носити строгі костюми.
Комунар і найстаріший храм
У 1974 році почали зводити масив Комунар — нинішній Покровський. А на початку 1980-х до нього приєднався Парус. Обидва житломасиви просунулися на захід, зайнявши частину селища Діївка.
Нині станція метро Покровська розташована в центрі колишньої Діївки. Раніше вона мала назву Комунарівська. У 1990-х її хотіли перейменувати на Діївську — щоб повернути місцевий колорит, але так і не перейменували. Нову назву станція отримала лише у 2015 році разом із самим масивом.
На Комунарі знаходиться одна з найстаріших культова споруд Дніпра — Хрестовоздвиженська церква, нині Покровська (на честь неї було перейменовано масив). Грамоту на її зведення було видано 10 травня 1803 року. Зводити споруду розпочали в липні того ж року коштом родини військового старійшини засновника слободи Максима Дія.
Вона була добудована у Діївці між 1812 та 1817 роками. У 1910-х до неї було прибудовано дзвіницю у псевдо руському стилі і зведено цегляну огорожу з виразною південною брамою у стилі українського необароко, а зараз храм оточений багатоповерховою забудовою, що спричинило підняття рівня води та регулярні підтоплення. Під час будівництва Комунару храм дивом уник знесення, тоді як приватна забудова північної сторони вулиці Велика Діївська зникла. За радянських часів церква була закрита для відвідувачів.
Чому назва «Парус»?
Парус розташовується на місці тогочасної прибережної частини Діївки. Його заселяли робітники металургійного, трубопрокатного та коксохімічного заводів. Назву «Парус», за однією з версій, житломасив отримав через тісно розташовані сині будиночки на березі Дніпра, які нагадували вітрило.
На фото перший будинок побудований на масиві. Дев’ятиповерхівка має 19 під’їздів. Рахувати під’їзди треба за годинниковою стрілкою.
Парус поділений на два мікрорайони, а для зручності жителів існує ще Парус-3, який не є визнаним міською владою. У масиву зручна інфраструктура: школи, дитячі садки, зручна транспортна розв’язка, безліч продуктових магазинів. Усе це робить масив містом в середині міста.
Будівництво метро
У 70-80-х роках у СРСР розпочався бум будівництва метрополітенів, але право на це отримували лише міста-мільйонники. У середині 70-х у місті народився мільйонний мешканець, та влада приховувала цю інформацію, адже міста-мільйонники ставали відкритими для іноземців. Для СРСР це загрожувало викриттям низки секретних об’єктів, зокрема й Південмашу.
Детальніше про історію будівництва метро читайте тут: Дніпровське метро: історії та факти з підземки
Причини для побудови метро все одно були. Як писав у 1980-му році головний інженер проєкту будівництва метро Володимир Кісельов у журналі «Метробуд»:
«Аналіз показує, що наземний транспорт не може забезпечити пасажирські перевозки. У комплексній схемі розвитку всіх видів пасажирського транспорту Дніпропетровська було рекомендовано будівництво метрополітену. Техніко-економічне обґрунтування першої черги будівництва розроблено Метрогіпротрансом. Схема складається з трьох ліній загальною довжиною близько 80 км, але в віддалену перспективу — із чотирьох — близько 96 км. Перша зв’яже мікрорайони Парус, Комунар, Червоний Камінь у західній частині з великими металургійними заводами, залізничним вокзалом, центром та з житловими масивами Перемога, Тополя на південному сході, де найближчим часом оселиться близько 250 тис осіб»
Та причина була не лише в перевантаженому транспорті. У часи Холодної війни будівництво метро розглядали і як стратегічне укриття — бомбосховище на випадок військової загрози.
Сьогодні дніпровська підземка — це зручний транспорт для мешканців Червоного Каменю, Парусу та Комунару. Із запланованих 80 кілометрів підземки реалізували лише кілька станцій.
Дніпропетровська Венеція, яка не сталась
У 1970-1980-ті роки на великій частині Діївських плавнів були зведені житлові масиви Червоний Камінь, Комунар та Парус. Через побудову Дніпрогесу багато острівців та озер плавнів було затоплено, деякі протоки та озера замулені та заросли болотяною рослинністю. Через припинення проточності коливання води здійснюється тільки в одному напрямку, а будинки масивів зазнають підтоплень. Але у Діївських плавнях росте велика кількість вищих рослин, у тому числі й червонокнижні.
У 1990-х тут планувалося створити гідропарк під назвою «Дніпропетровська Венеція». Збиралися розчистити протоки плавнів для з’єднання внутрішнього плеса плавнів з Дніпром і відновлення проточності. Гідромеханічне розчищення плавнів здійснювали поступово з нижньої ділянки плавнів, як пишуть в Екологічному віснику. Роботи виконували повільно з перервами, а з 2006-го почали регулярно. Але з 2009 року, на моменті реалізації майже третини проєкту, роботи припинено.
Преса пояснювала це великою потребою у піску та збільшенні його вартості (роботи виконували за рахунок міського бюджету), контролюючі органи ж нібито знайшли порушення у виконанні цього проєкту, тому замість внесення змін до проєкту, його закрили.
Науковці, журналісти й місцеві мешканці були стурбовані: за кілька років стане очевидно, що частину робіт було виконано даремно.
Попри все, небайдужі містяни та активісти виходили на екологічні акції в Діївських плавнях. Виносили пакети зі сміттям: паперовими стаканчиками, пляшками — усім, що залишають туристи та місцеві відпочиваючі. Крім того, розбирали захаращення та розпилювали браконьєрські забудови.
Молодіжний парк
Парк Новокодацький, а ще раніше ленінський був місцем для відпочинку робітничої молоді, яка й виконувала роботи з його створення. Тут проводились танці, культурно-масові та спортивні заходи. Його було засновано в 1927 році. У 1941 році був знищений окупаційними військами, які на його місці влаштували наплавний міст для переправи військової техніки та підрозділів. У 50-х роках відбувається розбудова парку, впорядкування алей, встановлення скульптур та декоративне оздоблення клумб, спорудження майданчиків та відбудова літнього театру.
У 70-х його перейменували на парк ім. В.І. Леніна, а сучасну назву парк отримав у 2001 році. На початку 90-х років складна економічна ситуація істотним чином позначилась на матеріально-технічній базі Молодіжного парку, який починає занепадати через відсутність фінансування на проведення невідкладних ремонтних робіт, як пише Музей історії Дніпра. У 2006 році міська влада розпочала реконструкцію парку. Тут було побудовано спортивну арену для футболістів, Алею героїв спорту Дніпропетровщини, тенісні корти та поле для міні-футболу.
Як створювалась Набережна
Набережна Заводська пролягає через історичні райони Дніпра: Фабрику, Новий Кодак та Діївку. Більша частина забудована промисловими будівлями, а після Кайдацького мосту — житловими будинками.
«Одного разу Борис Якович Мільман запропонував головним спеціалістам тресту прогулятися на катері по Дніпру, – згадують ветерани-будівельники В. Г. Іванов і Д. А. Розенберг. – Розвертаючи човен у бік берега в районі стану 550, він ніби ненароком вимовив:
– А що, якщо набережну побудувати? Ну, як так: річка є, а набережної у міста на Дніпрі немає!..Причалили до берега, вийшли. А шлак під ногами гарячий. Пил забиває очі, дихати нічим. Хтось навіть взуття зіпсував і цим дуже засмутився. А Мільман, немов не помічаючи нічого цього, показуючи рукою вздовж берега, захоплено продовжував:
– Тут широку дорогу прокладемо, а там тролейбус піде…».
Через півстоліття це звучить як легенда. Але ті, хто добре знав Бориса Яковича, людину авантюрну і діяльну, вже тоді вірили, що так і буде».
— З книги Ігоря Родіонова «Набережна імені…» (опублікувала Єлена Присягіна)
Саме Борис Мільман, директор тресту «Дніпроспецбуд», став головним ідеологом та натхненником в будівництві набережної. Набережна мала з’явитися ще в 1930-х роках. проєкт розпочали та в 1937-му році покинули, адже він асоціювався з репресованим очільником області Менделем Хатаєвичем. Повернулись до будівництва у 1950-х роках знову ж таки з ініціативи Бориса Мільмана.
Про будівництво набережної не знало керівництво держави, вона будувалася за ініціативи місцевої влади. У 1955 році було видано закон «Про усунення надмірностей у проектуванні та будівництві», тож міська адміністрація остерігалася, що недобудована набережна підпаде під дію закону і будівництво зупинять.
Та довго тримати будівництво в таємниці було неможливо, тому, щоб захистити його від закриття, набережній надали ім’я Леніна — ця назва почала з’являтися на всіх проєктних кресленнях.
Будівництво завершили у 1970-х роках. Набережна складається з Заводської Набережної, Січеславської (в минулому ім.Леніна), та Набережної Перемоги.
24 червня 2025
Близько 11-ї ранку ворог завдав атаки по цивільних об’єктах Дніпра. Пошкоджено й інфраструктуру на Червоному Камені, зокрема багатоповерхівки, вибиті вікна, розбиті автівки. Крім того, в цей день постраждав гуртожиток, гімназія, школи, лікарні, промислові підприємства та пасажирський потяг.
Загинули 21 людина, серед них — діти. Ще понад 300 людей поранені. Лікарі перебували на місці трагедії та без упину надавали допомогу постраждалим. Це була одна з найбільший ворожик атак з початку повномасштабного вторгнення.
25 червня 2025 року оголосили Днем жалоби.
Історія, яку треба зберегти
Червоний Камінь, Покровський і Парус виросли на намитих пісках, на місці козацьких зимівників і заводських селищ. Вони стали містом у місті — зі своїм ритмом, архітектурою, транспортом, парками, історіями й трагедіями.
Сьогодні ці райони потребують не лише розвитку, а й дбайливого ставлення до пам’яті: до храмів, парків, плавнів і назв, що зберігають минуле серед бетону. Все це важливі елементи локальної ідентичності. Історична унікальність цих місць заслуговує на збереження, так само як і природне середовище Діївських плавнів, яке досі лишається вразливим до людського втручання.
Читайте також: «Перемога» на піску: як створювали найбільший житломасив Дніпра
Сподобалася стаття? Став вподобайку!
35